Тарас Григорович повідомляє
Вийшов цікавий матеріал з Владиславом Бельбасом - гендиректором компанії «Українська бронетехніка».
Інтерв'ю, на мою думку, дуже приземлене та відверте. Про реальний стан української оборонної промисловості на четвертий рік війни.
▪️Головний меседж простий та трохи тривожний:
українські виробники зброї навчилися робити багато - більше, ніж будь-коли раніше. Але вперлися не у власні можливості, а в гроші держави. 2025 рік, каже Бельбас, став роком піку. Заводи розширилися, потужності наростили, техніки могли б давати більше, але держава вже не здатна це все купувати, хоча фронту потрібно ще й ще.
▪️Як виглядає оборонне виробництво під час війни.
Постійні обстріли, релокації, розбиті на дрібні частини майданчики, щоб один удар не знищив усе. Жодного страхування воєнних ризиків: якщо прилітає ракета й згорає готова продукція, виробник усе одно винен замовнику. Людей беруть обережно, за рекомендаціями, бо були реальні випадки диверсій. І все це в умовах дефіциту інженерів, який тягнеться ще з 30 років деіндустріалізації. Професії інженерів і конструкторів не були привілейованими й не цікавили молодь, яка вступала до університетів. Створити інженера — це п’ять років. Навіть якби на початку війни молодь масово пішла вчитися, ці спеціалісти ще два роки були б у процесі підготовки. Тому це системна проблема. При цьому він каже, що багато людей віком до 23 років, коли з’явилася така можливість, виїхали за кордон.
▪️При цьому «Українська бронетехніка» робить не щось одне. Бронеавтомобілі «Варта» й «Новатор», міномети, боєприпаси радянських і натовських калібрів, дронові скиди, FPV-дрони, наземні роботизовані комплекси. Бельбас каже, що сьогодні українські виробники вже можуть повністю закривати потреби ЗСУ в бронемашинах, і вони дешевші за іноземні. Але заводи недозавантажені не через брак можливостей, а через брак контрактів.
▪️Далі - ключовий момент. Виходів, по суті, два. Перший - системно залучати західні гроші, не лише через волонтерів, а на рівні державної політики. Другий - відкривати експорт зброї. Не як зраду, а як інструмент за такою схемою:
Експорт дає гроші ▶️гроші дають виробництво ▶️ виробництво дає більше зброї для фронту.
Заборона експорту, яка тягнеться роками, просто душить галузь, підкреслив Владислав Бельбас.
▪️Залучення коштів.
Він зазначив, що масштаби війни добре видно з сухих цифр. росія закладає на війну близько 150 мільярдів доларів на рік, тоді як Україна витрачає на озброєння й військову техніку приблизно 7 мільярдів власних коштів. Ще 20–40 мільярдів дає міжнародна допомога, але навіть разом це неспівмірно з ресурсами противника, тим паче що людського ресурсу в Україні в кілька разів менше.
Каже, за таких умов ключове завдання - максимально ефективно використовувати кожну гривню: масштабувати виробництво, більше й швидше забезпечувати фронт технікою, не втрачаючи часу й можливостей. Проблема в тому, що всередині країни таких грошей просто немає.
Він наголошує, що ці ресурси є на Заході, але вони фактично не працюють. У Європі значні кошти лежать на депозитах з від’ємними ставками, і ці гроші можна й потрібно залучати, використовуючи логіку взаємовигідних домовленостей: ми постачаємо продукцію - партнери підтримують Україну фінансово.
Бельбас також згадав рішення Європарламенту про надання Україні репараційного кредиту на два роки. За його словами, це дозволить частково закрити бюджетні діри, і він сподівається щонайменше на додаткові 20 мільярдів євро, які можна буде спрямувати на закупівлю зброї та військової техніки. Водночас він підкреслив, що навіть такі суми виводять Україну лише приблизно на половину російських оборонних витрат і не зрівнюють ситуацію.
Він каже, що треба чітко усвідомлювати, що росія продовжуватиме наступ, і жодного реального миру не буде, доки її не зупинять силою. Саме тому ключові речі залишаються незмінними - залучення зовнішнього фінансування та тісна координація держави з виробниками. Для цього, на його думку, потрібно відкривати експорт і прямо заявляти партнерам, що Україна готова продавати й виробляти більше, якщо світ готовий її підтримувати.